В українській мові існує слово «мрія». Саме слово звучить м'яко і мелодійно. Мрія ‒ ось що підносить, підіймає над буденністю, закликає до світла, радості, щастя. Страшно і болісно, коли заповітні мрії руйнує якась зла сила. Я люблю мріяти і не хочу, щоб мрії українців були знищені. Кожен українець після 24 лютого 2022 року мріє лише про одне ‒ перемогу України в цій жорстокій і абсурдній війні. Росія розбомбила ряд міст і селищ України, знищила в перший місяць війни найбільший у світі український літак, який мав назву «Мрія». Але мрії українців про свободу, мир, перемогу лише зміцнились. Народ України бореться за свої мрії на фронті. Боротьба за збереження самобутньої національної історії, мови і культури відображена у віршах і картинах майстрів мистецтва, творах українських композиторів різноманітних епох.

Цей альбом містить унікальні твори української фортепіанної класики. Багато з них записуються вперше і я рада, що з'явиться можливість познайомити слухачів з такими цікавими п'єсами, які ,на жаль, залишаються невідомими в Європі.

Цього разу я хочу запросити слухача у східну і центральну частини України. Тобто та частина країни, яка на думку Росії завжди була її частиною. Біографії і, найголовніше, музика композиторів, представлених на диску доводить протилежне - кожен з них був патріотом України, прагнув розвивати саме українську музику, всі вони захоплювалися українським фольклором і писали свою вокальну музику українською мовою. Росія стверджує, що України як держави не існувало і не буде існувати, музика цього диску доводить протилежне: Україна ‒ незалежна країна з багатовіковою культурою.

У програмі альбому ‒ твори Лисенка, Єдлічки, Степового та Ревуцького. Вони всі романтики, вони всі в чомусь піонери, які шукали нових шляхів у своїй музиці. Всі вони були талановитими піаністами і створили багато блискучої музики саме для фортепіано.

На жаль, ім'я Алоїса Єдлічки(1821-1894) залишається навіть в Україні досить невідомим. Виходець із Чехії, піаніст, композитор, диригент він пропрацював усе своє життя в Україні, а саме 44 років у Полтаві. Народився 14 грудня 1821 року в місті Куклені в Чехії. У 1837-1842 роках навчався в Празькій консерваторії у Діоніса Вебера і Джованні Горджані. У 1843-1847 роках жив у Петербурзі. У 1848 році переїхав до Полтави, де проживав старший брат Вєнцеслав.

Алоїс викладає в Полтавському інституті шляхетних дівчат до кінця свого життя. Його пристрастю були українські народні пісні, які він слухав, записував і публікував. Він часто цитував українські пісні у своїх творах. Наприклад, «Квітоньки України» (п'єси, обробки народних пісень, романси, присвячені Т.Шевченку).

У 1861 році виходить його «Збірка малоросійських народних пісень», 1869 ‒ «Сто малоросійських народних пісень». Ці збірки допомогли зберегти українські пісні і корисні багатьом співакам.

Єдлічка - автор першої української фортепіанної фантастики «Спогади про Полтаву». Це велика фантазія на теми 3х українських пісень. Перша пісня «Дід рудий, баба руда» — гумористична, мова йде про руду сім'ю. Ця інформація повторюється в кожній строфі і створює гумористичний ефект. Єдлічка повторює мелодію, але варіює текстуру і регістр викладу, демонструючи свою фантазію і почуття гумору. Несподівано з'являється друга тема. Драматичні тріолі у лівій руці попереджають про повну зміну настрою. Друга пісня створює контраст з його сумним і меланхолійним характером: “Віють вітри”. Єдлічка виділяє центральне місце цій пісні. Він варіює як фактуру, так і характер цієї теми. Сумна пісня перетворюється на героїчний полонез. Фінал фантастики побудований на тему пісні «А я дівчина Полтавка», де знову повертається веселий і завзятий характер.

Єдлічка зробив величезний внесок в українську культуру і заслуговує більшого визнання. Думаю, що мрією Єдлічки було врятувати історію української пісні. Адже як казав Довженко: «Українська пісня - це геніальна поетична біографія українського народу”.

Полеміка. Боротьба. Створення. Так міг звучати життєвий девіз Миколи Лисенка (1842-1912). В історію культури XIX століття він увійшов як основоположник української музичної класики, композитор, диригент, піаніст, педагог, фольклорист, громадський діяч. Багатогранний талант, активізм, відданість і стійкість відобразились на всіх етапах його життя. Микола народився в селі Гриньки поблизу Полтави у дворянській родині, де мати говорила французькою, батько українською, гості російською мовою. Хлопчик з 5 років грав на фортепіано, у 9 почав складати. Він вивчав різні мови, але надавав перевагу розмовній в українській мові, попри заборони матері. У віці 14 років, після прочитання віршів Шевченка, став переконаним пропагандистом рідної мови та культури. У гімназії й університеті виступав у концертах, де виконував твори Моцарта, Бетховена, Шопена та імпровізував на теми українських пісень. Вже в юності у нього була мрія, що стала метою його життя: дізнатись, полюбити, підняти на новий рівень український музичний фольклор, відкрити для всіх його самобутність. Всупереч імператорським урядовим наказам, які забороняли українську мову, театр, пісні і навіть національне вбрання, композитор пішов своїм шляхом. Він створив 600 обробок народних пісень, його опери, кантати, романси звучать українською мовою, його статті розповідають про музику України. Лисенко отримав фундаментальну музичну освіту в Лейпцизькій консерваторії. Тут він вивчав творчість Баха, Бетховена, Шумана, Мендельсона, Шопена. У Лейпцигу та Празі виступав з концертами як піаніст. У Лейпцигу опублікував 10 своїх праць на слова Шевченка та збірник обробок українських пісень. Тут він теж навчився поєднувати класичні форми з фольклорними мотивами. У його фортепіанні сюїті, увертюрі, камерних ансамблях можна почути мелодії фольклорних пісень.

Згодом навчався у Римського-Корсакова в Петербурзі (1874-1876). Після виходу Емського указу, що забороняв використання української мови в театрі, літературі, школі, Лисенко не хоче і не може залишитися в Росії і переїжджає до Києва.

За словами М.Старицького: «Лисенка тягнула додому туга за батьківщиною, а також бажання служити тільки їй!».

Він був справжнім патріотом і вважав, що без культури, мови вмирає. У цьому контексті те, що він писав твори українською мовою, було справжнім подвигом.

Повернувшись в Україну Лисенко виступав на концертах, керував хором, вів активну педагогічну діяльність. Він відкрив за власні гроші музично-драматичну школу для розвитку національних талантів. Вагомий внесок зробив композитор у становлення концертного фортепіанного репертуару. Він створив близько 70 творів великих і малих форм. Серед них: соната, сюїта на теми українських пісень, 2 концертних рапсодії, 2 концертних полонези. Багато п'єс пов'язані з танцювальними жанрами: вальс, полонез, мазурка, тарантела, гавот. Широко представлений світ лірики: ноктюрн, серенада, баркарола, елегія, пісня без слів, прелюдія. Ряд програмних п'єс відображає різний емоційний стан. 2 п'єси отримали назву «Мрія». В одній з них також звучить українська мелодія.

Лисенко підняв українську музику XIX століття на високий художній і професійний рівень. Людкевич справедливо називав Лисенка «типовим українським національним романтиком у музиці». Його музика емоційно виразна, часто дуже інтимна і лірична, пронизана народними мотивами і образами.

Мрією Лисенка було довести українську музику на інший, більш високий рівень. Він мріяв і робив все, щоб українська мова звучали в музиці. Він чітко поділяв думки свого сучасника Панаса Мирного, який казав:

«Найбільший і найдорожчий скарб кожного народу ‒ його мова». Це схованка людського духу, його скарбниця, в яку народ складає і його життя, і його надії, розум, досвід, почуття».

Яків Степовий (1883-1921) ‒ приклад творчої особистості, який наполегливо і активно прагнув до мрії, іноді незважаючи на життєві обставини. Його творчий шлях був нетривалий, але яскравий і ефектний. Він встиг закінчити консерваторію в Петербурзі, попрацювати санітаром на фронтовому потязі, стати професором консерваторії в Києві.

Розпочав свою творчу діяльність у період соціального і національного гноблення при царській Росії. Яків народився в музичній сім'ї. Троє синів бідного відставного військового по черзі з Харкова потрапляють до Петербурга. Спочатку вони співають у хоровій капелі, а потім, завдяки обдарованості та працьовитості, вступають до консерваторії. В імператорському Петербурзі довелося навіть українське прізвище Якименко русифікувати та писати Акіменко. Але спілкування з талановитими педагогами й навчання музичної класики допомогло винести розлуку з Батьківщиною. Однак, незважаючи на заборони, в російськомовному Петербурзі всі романси Яків писав на українські тексти. Один за одним він публікує пісні і воувльні цикли «Барвінки», «Пісні настрою», «Три вірші Максима Рильського.». І замість прізвища Акіменко він обирає псевдонім Степовий. Юнак шукає друзів-однодумців. Він листується з М. Лисенко, дружить з композиторами М. М'ясковським та К. Стеценком, музикознавцем М. Грінченком, поетами П. Тичиною та М. Рильським. Є постійним учасником Шевченківських літературних вечорів у Петербурзі.

Під час трьох російських революцій і першої світової війни (1905—1921) він створив ліричні мініатюри для фортепіано та романси. У його спадщині близько 50 романсів, 3 вокальні цикли, 50 обробок українських народних пісень, 3 збірки пісень для дітей, 58 фортепіанних творів (сонати, сюїти, вальси, прелюдії, елегії, мазурки...). Його музика веде від традиції споглядальної романтичної лірики до бурхливої драми XX ст. Особливо показовим у цьому плані є «Прелюдія пам'яті Шевченка». Твір з'явився як відгук на святкування 50-тої річниці смерті великого поета(1911). Вперше виконана в 1912 році вона стала першим зразком сольного фортепіанного твору, що передає образи поезії Кобзаря. Від стриманої пісні-оповіді та елегії розвиток музики веде до драматичної репризи, наповненої патетичними закликами до боротьби за свободу Вітчизни. На згадку приходять слова, сказані про Шевченка Іваном Франком: «Був сином мужика­ і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури. Найкращий і найцінніший подарунок доля дала йому тільки після смерті ‒ невмирущу славу...».

У 1911 і 1912 роках відбулися авторські концерти Я.Степового в Москві й Петербурзі. У 1912 році відвідав Європу: Швейцарію, Німеччину, Францію. Але головною мрією було повернутися в Україну, вчитися і пропагувати мистецтво рідного краю. Після тягот армійського життя в Першу світовій війні йому вдалося переїхати до Києва. З 1917 року Степовий працює в різних жанрах. Він творив без відпочинку, без зупинки. І лише рання смерть могла перервати цей яскравий творчий зліт. Фортепіанна творчість Степового - важлива сторінка його композиторської спадщини. На його ранні опуси вплинула музика А. Лядова, М. Лисенка і раннього О. Скрябіна. Маже вся фортепіанна музика Степового створена до 1914 року. Це кілька творів великих форм (сонати і два рондо) і більше двох десятків фортепіанних мініатюр — прелюдії, танці, твори з програмовими назвами, тощо. Вони згруповані в опусах № 5, 7, 9, 10-14. Кожен твір по суті є одним ліричним настроєм, своєрідним ескізом, який тонко передає внутрішній світ людини. Опус 5 містить 4 мініатюри, які контрастують за емоційним змістом: меланхолійно мрійлива Елегія, граціозний вальс, витончений менует і життєрадісний танець.

Левко Ревуцький прожив 88 років (1889-1877). Це був важкий час, коли змінилася ідеологія, влада, карта України та Європи. Змінились, а точніше зруйнувались більшість його мрій. Але багато з них збереглись ‒ у творчості. Він народився в інтелігентні сім'ї, батько був священиком, грав на скрипці і викладав у школі. Левко любив будинок з двома фортепіано, садок, де співав з братом народні пісні. Коли йому було 17, його батько і мати померли. А потім більшовики насильно позбавили братів хати, саду, інструментів, які Левко мріяв зберегти. У Першу світову війну Левко Ревуцький був офіцером артилерійського полку на Ризькому фронті. Більш за все там він мріяв про мир і тишу. Пізніше він напише романс на свої вірші «Тиша» ‒ «На хвилях сонячних і яскравих мрій». Але відлуння війни не раз стукатиме в його долі. Його ледве не розстріляли більшовики як царського офіцера. Йому не дозволили відкрити музичну школу і працювати в ній ( не пролетарська біографія). Лев Миколайович мріяв співпрацювати з братом в ділі вивчення пропаганди українських пісень. Їх затаврували як «буржуазних націоналістів», а його брата знищили у 1941 році. Дмитра було жорстоко вбито 34 ударами по голові. На підлозі був знайдений «автограф» злочинця ‒ будьонівка Червоної Армії; на одному з нотних листів ‒ записів М.Лисенка від І. Франка – залишився відбиток радянського армійського чобота. Більше ніж через півстоліття кандидат мистецтвознавчих наук Валентина Кузик знайде у протоколах НКВС «звіт»: «У листопаді 1941 року зрадник Батьківщини, професор Д.Ревуцький, який приєднався до німців, виступав у фашистській пресі з наклепом на Радянський Союз, був знищений» (так кваліфікувалися дві статті Дмитра Миколайовича у Київській газеті «Українське слово» ‒ «Український фольклор» та «Український фольклор і Лисенко»).

Левко дізнається про трагічну смерть брата пізніше, так як він в цей час у Ташкенті. Він ніколи не зміг пробачити смерті брата і відмовився виконувати музичні «накази» радянської влади. Він вирішив, що краще мовчати і навчати молодше покоління, ніж писати музику, якої він не відчував. Тим не менш, Левко Ревуцький залишив нам прекрасні твори, в яких важко уявити, в яких складних обставин він жив. Він був чудовим піаністом, і в його фортепіанній спадщині є і фортепіанний концерт, і сонати. Але особливу увагу він приділяв фортепіанній мініатюрі. На цьому диску 3 твори композитора.

«Імпровізація» написана у вільній формі. На початку з'являється тендітна, мрійлива мелодія, яка представлена в різних образах. Наприкінці тема стає героїчною. Один з найвідоміших творів Ревуцького ‒ «Пісня про 17». Проста, чуттєва мелодія відводить нас у світ мрій. Гармонія ж демонструє різноманіття музичної мови Ревуцького, що поєднує і просту елегантність і багатство гармонічної мови.

Світлий, легкий, грайливий і водночас вдумливий вальс повинен давати надію, що мрія переможе. Левко Ревуцький був чудовим піаністом. Але з ряду причин, 3 пальці правої руки втратили рухливість і були паралізовані. Мрія про концерти поступилась місцем композиціі і педагогіці. Ревуцький мріяв написати першу українська хорову оперу. Але після еміграції авторів поетичних текстів цей твір не пропустила б політична цензура. Він мріяв, щоб звучали його концерти, симфонії, хори... але його ноти горіли в холодній печі взимку 1941 року. Але всупереч всьому, він жив, творив, 40 років навчав талановитих студентів. Його повне зібрання творів склало 11 томів творів різних жанрів.

Його опорою була дружня родина. Образ дружини Софії знайшов відображення в прелюдії Des op.4, своєму синові він присвятив фортепіанний диптих ор.17. З братом Дмитром пов'язано 120 обробок народних пісень і «Ода пісні». Мрія допомагає вижити і подолати багато перешкод – цьому вчить життя і творчість Левка Ревуцького.